Слово про вчителя

«Життя та педагогічно-громадська діяльність М.С.Дрожаного »

В нашій школі є невеличка кімната, декілька столів, шафа і на стінах стенди з фотографіями. Всі знають – це кімната Бойової слави, дехто каже – музей. Зацікавившись познайоммимося з людиною, якій минуло за 100 років, якої вже не має на цьому світі, але спогади про неї настільки світлі і добрі, що створюється враження спілкування з живою людиною. Цю дорогу людину звати Михей Степанович Дрожаний.

Дрожаний Михей Степанович –звичайний учитель сільської школи, пізніше – директор, людина, яка добротою, власним життєвим прикладом, наполегливою працею, відповідальністю та патріотизмом вкладала у серця своїх учнів любов до землі, Батьківщини, повагу до традицій та історії народу, села. А в наш час проблема патріотичного виховання набула гостроти і актуальності, тому вивчення досвіду його роботи буде доречним для усіх, хто працює з молоддю, хто прагне залишити свій слід у серцях учнів.

Мета дослідження: зібрати, систематизувати та оформити матеріали про життя та трудовий шлях М.С.Дрожаного, його вклад у розвиток освіти села Вільховець Звенигородського району Черкаської області та у патріотично-пошукову роботу.

Дитинство Михея Степановича було непростим і досить наповнене гіркими спогадами. Народився Михей 27 серпня 1914 року в селі Залізнячка Катеринопільського району в сім’ї селянина. Коли Михею було чотири роки, його батька Степана розстріляли німці. В дитинстві з Михеєм трапився прикрий випадок: покусала скажена собака. Бабуся рятувала його у Києві, де сама померла, Михея через деякий час забрав додому дядько.

Мати Домка виходить вдруге заміж за жителя села Вільховець, Задериголову Дмитра Івановича, який всиновлює Михея і записує на своє прізвище. Він стає –Задериголова Михей Дмитрович. Під час призову в армію вирішує поміняти своє прізвище на Дрожаний Михей Степанович. Сім’я була незаможна, тому все діставалося лише працею.

В своїй автобіографії Михей Степанович писав, що був «…вигодований простим селянським хлібом – працею мозолистих рук. Коштом мого трудового народу здобув освіту: закінчив Уманську педагогічну школу, отримав атестат на звання учителя початкової школи. Пізніше навчався заочно в Уманському інституті.»

З 1933 року по 1937 рік Михей Степанович працював в селі Вільховець учителем початкової школи, а потім у старших класах семирічної школи воєнним керівником, завідувачем школи і директором школи. До школи в цей час ходили діти різного віку в один клас, голодні, босі, взимку тонко одягнені. Для багатьох вчителі ставали, як рідні, а школа була, як домівка.

Фещенко Ольга Григорівна згадує про перші шкільні роки: «Михей Степанович був мені як батько. З таким хвилюванням дивився за нами – дітьми, що були одягнені в лахміття, були босі з холодними ногами. Намагався нас якось обігріти, підтримати добрим словом, нагодувати. Він з нами радів і плакав, а ми, як горобчики, тулилися до нього». Такі історії є в пам’яті багатьох односельчан. Потім настала війна.

«Війна застала мене біля західного кордону (Литва), куди я був направлений на службу. В перший день війни приймав участь в бою проти німецьких фашистів, а на восьмий день війни 30 червня 1941 року попав у полон до німців. Довелося невільником побувати в тюрмі, потім під відкритим небом за колючою огорожею в таборі,» писав Михей Степанович.

Ув’язнення розтяглося на роки. В 1941році 19 грудня був вивезений на земляні роботи на Дунай (Остергофен-канал). Потім 28 лютого 1942 року був перевезений в Нюрнбергг для праці на металургійному заводі. «Працював лопатою і киркою на різних чорних роботах на заводському подвір’ї. Голод, знущання й рабська праця заставили мене … скалічити собі ліву ногу. Після чого мене доставили в лазарет для військовополонених, де пробув аж до 14 червня 1945 року. В лазареті працював санітаром в хірургічному відділенні, а потім, здобувши практику і фельдшером. Все моє прагнення було спрямоване на те, щоб допомогти нещасним хворим полоненим, в чому я мав успіх.» – згадував пізніше Михей Степанович. Йому вдалося врятувати не одне життя: здав кров пораненому солдату, через зв'язок з товаришами, які були в командах на роботах (підпільна організація), самих змучених поміщав у лазарет, хоча б для тимчасового прихистку.

Після визволення Михей Степанович зустрічався з багатьма врятованими і вони йому дякували за врятовані життя. Ще довго після війни з ними листувався. П’ятдесяти місячні поневіряння в полоні, де був навіть син Сталіна Яків Джугашвілі, генерал Дмитро Карбишев, якого німці закатували обливанням водою на морозі до льодяної брили, закінчилися 14 червня 1945 року. «Фашистська неволя скалічила моє життя, змучила до невпізнання, відібрала кращі дні мого життя, – хворим і безсилим я діждався волі. Але душа моя осталась міцна. Я більшовик і остаюся ним, доки ще стукає серце в моєму знівеченому тілі», – писав в автобіографії 5 жовтня 1945 року Михей Степанович.

Повернення додому не було таким швидким, прийшлося пройти ряд перевірок, після яких був демобілізований з армії 1 грудня 1945 року. Вдома на нього чекали з великим нетерпінням кохана дружина та дві дочки. Як зберегти пам'ять про загиблих, як не втратити людське співчуття до поранених душею і тілом, як передати наступним поколінням застереження про зло війни, про наслідки розрух, як навчити любити Вітчизну, рідну землю, бути патріотом і відданим Батьківщині незалежно від обставин. Ці питання тривожили Михея Степановича і спонукали до пошукової діяльності.

На території села загинуло під час війни багато солдат і командирів з різних куточків Радянського Союзу. Братські могили стали останнім пристанищем для знівечених війною тіл. Михей Степанович після повернення на роботу в школу, разом з ініціативною групою зібрали відомості про загиблих, налагодили зв'язок з їх рідними, створили кімнату Бойової слави, де проводили виховну роботу з учнями виховуючи патріотизм на прикладах героїзму визволителів рідного краю, учасників бойових дій на різних фронтах та героїв і героїнь тилу.

З 9 січня 1946 року він воєнний керівник Вільховецької середньої школи, потім учитель. З 1948 року працював завідувачем Вільховецької початкової школи, а з 1951року – директором цієї ж школи, яка була реорганізована в семирічну школу.

За ініціативою Михея Степановича була побудована двоповерхова школа в центрі села. Всі вчителі допомагали будівельникам, щоб прискорити будівництво. Нарешті мрія здійснилася: школа привітно відкрила двері в1965 році. Старші люди і до цих пір часто кажуть: «Школа Дрожаного». І вона дійсно була його школою на все життя: стала міцним крилом, а не просто приміщенням.

Він настільки любив і шанував школу, учнів, що просто не мислив свого життя без неї. Було не раз казав: «Стоїть і живе рідна школа моя. Вона мені дорога, як рідна». Словами вірша Михей Степанович підтверджував своє бережливе відношення до школи:

Біля школи красуються клени,

квіти, доріжечка в сад.

Ні! Уже не вернуться до мене

літа трудові назад.

Тих літ не вернуть вже ніколи,

хоч дуже жаль їх мені…

У чесній праці рідної школи

Пройшли літа трудові.

Але завжди у серці у мене школа,

учнів дружня сім'я.

Так тихо шепочуть клени

І вабить школа моя… .

До всього доклав руки директор школи, учитель української мови. Не боявся фізичної праці: з фуганком в руках, з молотком, палкою чи склорізом, з дітьми і з батьками – все в школі і для школи. Сорок років, майже півстоліття, – на педагогічній ниві, був відмічений почесним званням «Відмінник народної освіти».

Згадує Олефіренко Віктор Іванович: «Порядок був кругом: і в школі, і біля школи, і вдома. Все умів робити, золота людина і руки мав золоті!».

Другим крилом Михея Степановича була сім'я – вірна, кохана дружина Косіловська Катерина Ісаківна та діти, Надя, Валя і Коля. Без них життя було б неповноцінним: вони його щастя, радість і саме найдорожче. Всі випробування долі зміцнили сім’ю і зробили прикладом для наслідування, адже відносини в сім’ї будувалися на повазі один до одного та розумінні і, звичайно, любові.

Будучи вже на пенсії, любив посидіти з вудочкою серед шумливих верболозів, порибалити і принести на обід карасиків. Сам виплітав з ліски баньки на рибалку, спеціальні сітки, робив вудки. Внучка Катя згадує тепер ті дні дитинства. Дідусь, наловивши рибки, ніколи не забував пригостити улюбленців котів, і стареньких сусідів.

Він, як справжній сільський чоловік, в солом’яному брилі поволі ішов стежкою, а потім, зупинившись переводив подих, прислухався. Почувши шкільний дзвінок, задоволено усміхався: «Школа живе своїм життям. Все – добре!»

Колеги, які працювали з Михеєм Степановичем, були його й учнями. Колега Т.Д.Іващенко згадує: «Розважливий і поміркований він справляв враження дуже мудрої, практичної людини, досвідченого педагога…. Можна було бачити директора школи з молотком та іншими інструментами в руках, який ремонтує парту, вирізає віконну шибку, справляє водогін. Особливо опікувався директор шкільною кролефермою, на якій налічувалось більше півсотні кролів.

Я не пам'ятаю Михея Степановича в знервованому або роздратованому стані. Рівно і спокійно вів він розмову як із колегами, так і з учнями . На педрадах, мова йшла конструктивна, ділова. І завжди звучало директорське побажання – вимога: «Зацікавлюйте учнів!».

Був Інтелектуал і мовознавець часто декламував поезію і цитував прозу невідомих нам, молодим учителям, авторів.»

За ініціативи Михея Степановича учні школи брали під свою опіку господарства учасників війни та сімей загиблих воїнів, солдатських вдів. Його цікавила історія виникнення села, топоніміка. Разом з ініціативною групою була записана історія села, яка пізніше відобразилася в усіх енциклопедіях, довідниках.

Згадуючи той період, навіть, важко собі уявити життя шкільного колективу та й села взагалі без скромного вчителя, учасника війни, небайдужої людини Дрожаного Михея Степановича.» Його постійно запрошували на урочисті свята, шанобливо відносилися як до почесного жителя села.

Михей Степанович пішов на заслужений відпочинок в 1974 році, пропрацювавши сорок років. Але і на пенсії приходив до школи, проводив у кімнаті Бойової слави екскурсії, готовив екскурсоводів. Останніх сім років Михей Степанович дуже хворів, турбувала поранена в полоні нога, переніс чотири операції, був інвалідом І групи. І в 1995 році не витримало серце учителя, перестало битися. Залишила світ людина, як тепер розумієш, історична постать села. Як говорили люди на похороні: «Жила на нашій священній землі людина з Великої літери.»

Катерина Ісаківна прожила ще декілька років після смерті чоловіка. До самої смерті була така ж інтелігентна, щира, добра жінка. Ця маленька ростом жіночка мала велику енергетику, уміла так володіти словом, що зразу відчувалося – це учитель і не просто учитель, а високоморальна особистість. Вона уміла донести до дітей, учнів так матеріал, що в неї закохувалися навіть двієчники і не могли собі дозволити не вивчити уроки. Її 90 річчя вдячні учні відсвяткували у рідній школі.

Так склалася доля, що продовжити на цілі покоління родинну педагогічну діяльність випало Валі. Валентина Михеївна закінчила Черкаський педагогічний інститут, 25 років пропрацювала в школах району. Від своїх батьків Валентина Михеївна унаслідувала велику працелюбність, яку передала і своїм дітям. Вона як бджілка трудилася в школі, вдома, на городі, в саду. Проте, завжди знаходила час відвідувати своїх батьків. І коли старість та хвороби підступили до батьків, то доглядала їх, віддаючи всю свою енергію. Втративши таких мудрих батьків, Валентина Михеївна, нажаль, згасла і сама. Залишила світлу пам'ять про себе у своїх учнів та колег, а також роздуми про життя, про свою родину, батьків, яких так любила і поважала.

Її донька Катя, зять Михайло і внук Сергій також присвятили себе учительській праці. В чотирьох поколіннях династія педагогів. Це - дорогоцінний спадок.

Описавши життєвий шлях Михея Степановича, розумієш, що нелегку долю можна було витримати тільки, маючи велику любов до життя та людей. У полоні Михей Степанович писав вірші в блокнотику, який з фотографією дружини і доньок носив біля серця. Це рятувало душу, він звертався до дружини, батьків теплими і ніжними словами. Туга і сум перепліталися між рядками. Як хотілося приголубити її та дітей, повернутися додому живим. Особливі слова знаходив для доньок. Він не бачив як вони росли, не міг взяти їх на коліна, прочитати книгу, навіть привітати з днем народження. Тільки у віршах це можна було зробити.

Може вже й не побачу тебе…

Ой, убоге ж життя таке наше!

Та нащо говорить про сумне:

Ти ж і так десь сумуєш і плачеш…

Надя й Валя питають не раз :

–Чи татусь повернувся із бою?..

Потішай їх. Немало ще гроз –

І лине все, пливе із журбою.

Відцвіли десь портрети мої,

Пожовтіли від сонця і часу…

Не сумуй. Пройдуть грізні бої –

Й я вернуся у хижину нашу.

Я розкажу тобі про бої,

Про неволю гіркую без міри,

Що стерпіли ці кості мої –

Я б ніколи в житті не повірив.

Життя Михея Степановича дійсно було нелегким, але він не втратив людяності, щирості, доброти серця, направив всю свою енергію для людей. не зрадив своєму креду: «Не загубити доброти».

Якщо в ці хвилини, хтось пригадав своїх вчителів, які були і є всією душею віддані роботі, були і є справжніми патріотами своєї держави, то значить наша робота немарна. Такою справжньою людиною, учителем у всіх відношеннях і був Михей Степанович. Його тихий, спокійний, врівноважений голос поєднувався з добротою серця, щирістю, відкритістю, співчуттям, теплою усмішкою і розумінням в очах. На його життєвому прикладі потрібно вчитися цінувати життя, землю, працю; відносинам у сім’ї та суспільстві; великому патріотизму. В кожній школі є такий учитель, якого згадує не одне покоління добрим словом. Багатьох вчителів уже не має на цьому світі та світла пам'ять про них живе і житиме допоки б’ються серця вдячних учнів.

Не забувайте рідних вчителів,

Схиляйте голови в вітанні й на могилі.

Вони у світ вас з мудрістю вели

У сподіваннях, мріях і надіях.

Кiлькiсть переглядiв: 198

Коментарi